З життя композиторів України

Артемій Ведель (1767-1810)

Артемій Ведель Лук'янович народився в Києві приблизно в 1767 році в міщанській родині. З дитинства мав чудовий голос. Вступив до академічного хору, потім у Київську духовну академію. Навчаючись у філософському класі, став регентом академічного хору. Спеціальної музичної освіти він не мав – осягав практично все, і дуже успішно: навіть був першим у студентському оркестрі скрипалем-солістом.

Слава про чудесний тенор Веделя йшла далеко за межі Києва, і московський генерал-губернатор Єропкін виписав його до Москви. По смерті останнього Ведель в 1794 році назад повернувся до Києва, де генерал Леванідов запросив його керувати хором, присвоїв звання поручика, потім капітана і зробив своїм ад'ютантом.

​

Хор швидко став кращим у Києві. Це період розквіту і успіху гучного композиторського таланту Веделя.

У Леванідова в 1795 Харків призначили році, і Ведель переїздить туди. Турчанинов, улюблениий його колишній учень, який жив кілька років з ним разом, зображує його у своїх мемуарах як чоловіка високорелігіозного, цнотливого, істинного постника і аскета в умовах мирського життя. Перебуваючи на військовій службі, Ведель і вів споглядальний замкнутий спосіб життя, уникав товариства і розваг. Удома займався музики написанням, читанням і молитвою. Щодня ходив до церкви, часто причащався, не їв м'яса, спав на грубому повсті.

​

У 1798 році Ведель звільнився, залишив усі і чини атестати, роздав майно, повернувся до Києва і почав юродствувати. Юродство він розумів як вищий подвиг самозречення, добровільне мучеництво. Його вважали божевільним, але люди, котрі знали його (Турчанинов, прот. І. Леванда) були впевнені, що юродство це – добровільне та свідоме. Незабаром він вступив послушником у Києво-Печерську Лавру, продовжуючи і тут поводитися дивно. Але композиції і в цей час Ведель не залишав.

За деякими джерелами, Ведель помер в 1806 році в інвалідному будинку, але по Турчанинову (що більш заслуговує довіри) – у 1810 році, В батьківському домі, куди переїхав за кілька днів до смерті. Поховання і вельми урочистим багатолюдним було. Однак, через чверть століття, Турчанинов, побувавши у проїздом Києві, вже не зміг його відшукати могилу.

​

Музика Веделя відрізняється, при повному підпорядкуванні пануючому тоді “італійському” стилю, великою відвертістю, увагою до молитовного тексту, піднесеною сентиментальністю та мелодійністю. Композитор намагався текстом узгодити з музику, відшукати релігійному молитовному змісту відповідні рухи мелодії, – описати чи ілюструвати текст музикою. Людина Як глибоко релігійна, Ведель мав духовну потребу відображати в музиці найпотаємніші порухи душі. Взагалі ж у музиці Веделя ліризм переважає, часто наївний, але щирий.

​

Найбільшою популярністю користується концерт Веделя (для чоловічого тріо) «Покаяння відкрий мені двері». Це твір був неодноразово редагований різними композиторами, а аранжування для змішаного хору міцно увійшло в репертуар багатьох церковних хорів. Хоча цей піснеспів є стихирем і займає в богослужінні строго визначене місце, Ведель написав його як концерт. Незважаючи на відсутність заборони і публікацій, деякі твори Веделя (насамперед “Покаяння”) не стали чи обов'язковою репертуару частиною багатьох церковних хорів і залишаються такими донині. Хоча з інших творів Артемія Веделя до наших днів у практиці церковних хорів залишилося дуже небагато, майстерне виконання їх під керуванням автора, який сам був чудовим співаком, сприяло збереженню і прославлянню цих творів.

 

Микола Лисенко (1842-1912)

Народився видатний український композитор 10 березня 1842 року у с. Гриньки, що на Полтавщині, в заможній родині – батько служив полковником, а мати походила з поміщицького роду.

​

Значення творчості “класика української музичної культури” Миколи Лисенка важко переоцінити – адже широта таланту не обмежувалася лише написанням творів, – вже в навчаючись у Харкові гімназії, 1855 р. (Дмитрієв та Вільчек – його перші педагоги), він стає відомим піаністом – у репертуарі його твори Моцарта, Бетховена, Шопена, імпровізації українських народних пісень. У 1860-му році, в перевівшись Київський університет, він бере активну участь у громадському житті – займається етнографічною роботою, в викладає недільних школах, створює та керує студентським хором, організовує концерти.

​

Його сатирична опера-памфлет «Андріашіада» викликала в Києві громадський резонанс. У рр 1867-69. Лисенко навчається в Лейпцігу, у консерваторії, де остаточно зміцнився в намірі присвятити своє життя служінню українській музиці. Виходять його дві збірки українських народних пісень, і він починає роботу над масштабним (83 вокальних твори) циклом «Музика до “Кобзаря”» Т. Г. Шевченка. Українська поезія, дружба з М. Коцюбинським, Л. Українкою, І. Франком стає могутнім художнім поштовхом для творчості Лисенка. Саме через українську поезію входить в його творчість тема соціального протесту, що визначила ідейний зміст багатьох його творів, починаючи з хору «Заповіт» (на вірші Шевченка) і закінчуючи піснею-гімном «Вічний революціонер» (на вірші Франка), яка вперше прозвучала в 1905 р., а також оперою «Енеїда» (за І. Котляревським, р 1910.) – найлютішою сатирою на самодержавство.

​

У 1874-76 рр. Лисенко займався в Петербурзі у М. Римського-Корсакова, зустрічався з членами «Могутньої купки», багато часу і сил віддавав роботі в Музичному відділі Соляного містечка (місце промислових виставок, там влаштовувалися концерти), де безкоштовно керував аматорським хором. Досвід російських композиторів, засвоєний Лисенко, виявився досить значним. Він дозволив на новому, більш високому професійному рівні здійснювати органічне злиття національних і стильових загальноєвропейських закономірностей.

​

Композитор вів роботу по збиранню величезну, вивченню пропаганді і українського фольклору, вбачаючи в ньому невичерпне джерело натхнення і майстерності. Він створив численні обробки народних мелодій (понад 600), написав кілька наукових праць, серед яких найбільш значний реферат «Характеристика особливостей музичних малоросійських дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм» (1873). Його рівною мірою цікавив фольклор інших народів. Він записував, обробляв, виконував не лише українські, а польські й, сербські, моравські, чеські, російські пісні, а керований ним хор мав у своєму репертуарі професійну музику від європейських композиторів Палестріни до К. Сен-Санса. Лисенко стає інтерпретатором першим в українській музиці поезії Г. Гейне, А. Міцкевича.

​

Оперна творчість композитора знаменує собою появу національного українського музичного театру. Лисенко написав 10 опер, серед яких найвідомішими, та й зараз є популярними лірико-побутова комічна опера “Наталка-Полтавка” (1889 р.), для однойменна послужила основою якої повість І.Котляревського, та народна музична драма “Тарас Бульба” (1890 р.) – за Гоголем. Незважаючи на активну підтримку музикантів російських, особливо П. Чайковського, ця опера за життя композитора поставлена не була, і слухачі познайомилися з нею тільки в 1924 р.

​

Відомі також дитячі опери композитора – «Коза-дереза» (1880), «Пан Коцький» (1891), «Зима і Весна» (1892)... Серед творів духовних – “Боже, Великий, Єдиний” – напевно найвідоміший, його зараз можна почути чи не на кожній літургії.

Фортепіанна творчість Лисенка представлена циклами мініатюр - «Альбом літа 1900», «Особистий Альбом» та ін. Великі твори – “Українські рапсодії”, “Українська сюїта”...

 

Багатогранна громадська діяльність Лисенка. Він організував першим в Україні аматорські хорові колективи, їздив з концертами по містах і селах. За активної участі Лисенка в 1904 р. в Києві була відкрита музично-драматична школа (з 1918 р. – музично-драматичний інститут імені його), в якій отримав освіту найстаріший український композитор Л. Ревуцький. У р 1905. Лисенко організував товариство «Боян», через 2 роки – Український клуб з музичними вечорами.

Будучи “неугодним” імперському режиму, композитора у 1907 році заарештовують. Помирає М.В Лисенко Києві, в 1912 році, й де був похований (на Байковому кладовищі).

 

Микола Леонтович (01.12.1877 - 23.01.1921)

Видатний український композитор, хоровий диригент, громадський діяч, педагог.
Творець класичних зразків української хорової музики. Автор численних обробок українських народних пісень, творів оригінальних. Найпопулярніші: "Праля", "Козака несуть", "Щедрик", "Дударик", "Піють півні", хори "Льодолом", "Літні тони", "Моя пісня" тощо.

Микола Дмитрович Леонтович народився 1 грудня 1877 року в селі Селевинцях Брацлавського повіту Подільської губернії в сім'ї сільського священика. Раннє дитинство пройшло у селі Шершнях Тиврівської волості Вінницького повіту. Початки музичної освіти Леонтович здобув у батька, який грав на віолончелі, скрипці, гітарі, був досить освіченою людиною, деякий час керував хором семінаристів. Мати, яка мала чудовий голос і співати любила, прищепила йому любов до української народної пісні. Брат Олександр і сестри Марія та Олена також з дитинства навчалися музики й стали співаками та музикантами.

​

У 1887 році вступив до Леонтович Немирівської гімназії. 1888 року, через брак коштів на навчання, його батько переводить до Шаргородського початкового духовного училища, де вихованці утримувалися на повному пансіоні. В училищі він опанував нотний спів і вільно міг читати складні партії в церковних хорових творах. 1892 року Леонтович вступив до Подільської духовної семінарії, де вивчав теорію музики, хоровий спів у Є.Богданова - вихованця навчальних класів Петербурзької придворної капели, та І.Лепехіна, диригента чоловічого хору в Кам'янці-Подільському. У семінарії Леонтович опанував скрипку, фортепіано, деякі духові інструменти, почав обробляти записані у селі Білоусівці Брацлавського повіту, куди переїхали батьки, народні мелодії, беручи за взірець обробки М.Лисенка, які в той час були дуже популярними. У семінарії нерідко керував хором семінаристів, у виконанні якого вперше прозвучали його обробки пісень "Гандзя", "Ой чия ж то причина, що я бідна дівчина". 1898 року закінчив Леонтович духовну семінарію й вирішив працювати вчителем у сільських школах і водночас самотужки удосконалювати свою музичну освіту. У селі Чукові він організував самодіяльний симфонічний оркестр, який виконував українські мелодії та п'єси російських та українських композиторів.

​

1901 року він видав перший збірник пісень з Поділля. 1903 року вийшов другий подільських збірник пісень з посвятою М.Лисенкові. У 1904-1905 роках під час літніх канікул Леонтович складає при Петербурзькій придворній капелі іспити на звання регента хору. Восени 1904 року залишає Поділля і переїздить на Донбас, на Гришине станцію, де влаштовується викладачем співу та музики у залізничній місцевій школі. Під час революційних подій 1905 року Леонтович організував хор робітників, який виступав на мітингах проти російського самодержавства. Діяльність Леонтовича привернула увагу поліції, й він змушений був повернутися на Поділля, у місто Тульчин, де викладав музику і спів у Тульчинському єпархіальному жіночому училищі для дочок сільських священиків. З 1909 року Леонтович навчається під керівництвом відомого теоретика музики Б. Яворського, якого він періодично відвідує у Москві та Києві. У той час хорових обробок створив багато, зокрема славнозвісний "Щедрик", а також "Піють півні", "Мала мати одну дочку", "Дударик", "Ой зійшла зоря" та ін. У Тульчині знайомиться з композитором Кирилом Стеценком. 1916 року разом з хором Київського університету виконує свою обробку "Щедрика", яка принесла йому великий успіх у київської публіки.

​

Із встановленням Української Народної Республіки Леонтович переїздить з Тульчина до Києва, де починає активну діяльність як диригент і композитор. Ряд його творів включили до свого репертуару професійні та самодіяльні колективи України. На одному з концертів великий успіх мала "Легенда" в обробці Миколи Вороного Леонтовича. Більшовиків Після приходу Леонтович працює деякий час у музичному комітеті при Народному комісаріаті освіти, викладає у Музично-драматичному інституті ім. М.Лисенка, разом з композитором і диригентом Г.Верьовкою працює у Народній консерваторії, на курсах дошкільного виховання, організовує кілька хорових гуртків. Під час захоплення Києва 31 серпня року 1919 денікінцями, які почали переслідувати українську інтелігенцію й шукали Леонтовича, заарештувати щоб його, змушений утікати до Тульчина. В Засновує Тульчині музичну першу школу. 1919-1920 року працює над першим великим симфонічним твором - народно-фантастичною оперою "На русалчин великдень" за казкою однойменною Б.Грінченка. Восени 1920 року відбулися в Тульчині гастролі хорової капели під керівництвом К.Стеценка та Павла Тичини як другого диригента. Під час концертів капели виконувалися твори Леонтовича. В останні місяці життя Леонтович закінчував оперу "На русалчин великдень". У ніч з 22 на 23 січня 1921 року композитор перебував у свого батька у селі Марківка Гайсинського повіту, де був убитий невідомим, який напросився в хату переночувати з метою пограбування.
 

 

Кирило Стеценко (24.05.1882 - 29.04.1922)

Видатний український композитор, музично-громадський діяч.
Автор опер "Полонянка", "Кармелюк", "Іфігенія в Тавріді" та чотирьох дитячих опер, кантат, музики до вистав "Сватаня на Гончарівці", "Гайдамаки", "Про що тирса шелестіла", солоспівів. Кращі твори хорові - "Сон", "Веснонько-весно", кантати "Шевченкові", "Єднаймося" - увійшли до скарбниці української класичної музики.

​

Кирило Григорович Стеценко народився у селі Квітки Черкаського повіту на Київщині в родині маляра-самоука. З 1892 учився в рисувальній школі М. Мурашка і Софійській духовній бурсі у Києві. З 1899 співав у хорі М. Лисенка, у якому пізніше був помічником дириґента. 1903 закінчив Київьку Духовну Семінарію і до 1907 навчався в Музично-Драматичній Школі М. Лисенка. 1907 заарештований за участь у громадській діяльності і висланий на Донеччину. З 1908 повернувся з заслання навчав і співу у Білій Церкві і Тирнові. 1911 висвятився на священника і отримав парафію на Поділлі. З 1917 працював у Києві в музичному відділі Освіти Міністерства; організував капелю ДУМКА, з якою подорожував по Україні. В 1921 знову на с парафії. Веприку на Київщині, де й помер.

 

Своєю творчістю й діяльністю Стеценко був продовжувачем національного напряму української музики, розпочатого М. Лисенком. Музичній мові Стеценка притаманні багатство мелодій і різноманітність гармонійних засобів. У його творчості важливе місце посідають сольоспіви (понад 30) на слова Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О. Олеся тощо. Багатогранна хорова музика Стеценка: церковні твори (дві літургії, панахида), кантати, хори а капеля і з фортепіяновим супроводом та обробки українських народних пісень. 'єс до Музика п ("Сватання на Гончарівці" Г. Квітки-Основ'яненка, "Про що тирса шелестіла" С. Черкасенка, "Бувальщина" А. Велисовського), опери (не закінчені "Полонянка", "Кармелюк"), сцена драматична "в Іфіґенія Тавріді" за драмою Українки Лесі, музика до поеми Т. Шевченка "Гайдамаки", дитячі опери ("Івасик-Телесик", "Лисичка, котик і півник"). Стеценко шкільних співаників автор.

​

​